Стань учасником телемарафону “Одужуй, земляче!”

У червні 2017 року КП «Телекомпанія Умань» проводить благодійний музичний телевізійний марафон «Одужуй, земляче!» зі збору коштів на лікування та реабілітацію поранених в АТО уманчан Івана Груця та Юрія Міхеева.

Тележурналісти закликають всіх небайдужих допомогти нашим важкопораненим захисникам, виявити їм свою повагу, вдячність та підтримку.

Щосуботи та щонеділі в ранковому ефірі Телекомпанії Умань з 11 години триватиме концерт українських авторів та виконавців, складений за заявками благодійників (учасників благодійної акції).

Щоб стати учасником благодійного марафону, замовити українську пісню треба:

1.Перевести кошти з приміткою «на лікування» на одну з карток ПРИВАТБАНКУ: 4149 4978 6458 3218 – Груць Іван Іванович; 5168742201359720 – Міхєєва Галина Пантелеймонівна (дружина Юрія).

2.Зробити копію платіжки (паперову, чи електронну)

3.Надіслати копію на адресу КП «Телекомпанія Умань» (umantv_polit@ukr.net з приміткою: Благодійний марафон), або принести паперовий примірник до редакції : вул..Пушкіна,10

4.Вказати, яку саме українську пісню, чи українського виконавця ви хочете включити в благодійний концерт.

5.Сказати декілька слів на підтримку поранених земляків (за бажанням).

Наша сила – в єднанні! Разом ми допоможемо максимально повернути до повноцінного життя 2 земляків, які втратили своє здоров’я, захищаючи кожного з нас.

Уманчанам не байдуже!

Організатор телемарафону: КП «Телекомпанія Умань» (тел/факс.:3-10-65; e-mail: umantv_polit@ukr.net)

Координатори проекту:

Аліна Коваленко, тел.: +38 (096) 328 36 52

Надія Захарченко, тел..: +38 (097) 222 83 90

ГРУЦЬ ІВАН ІВАНОВИЧ

18 травня в районі Авдіївки був важко поранений уманчанин Іван Груць. Наш земляк він отримав осколкове поранення поясниці та черевної порожнини. Зараз боєць знаходиться в Дніпропетровському військовому шпиталі. Він переніс вже 5 операцій, проте і досі потребує лікування та довготривалої реабілітації.

Ваня Груць народився 2 червня 1980 року. Його батько, також уманчанин Іван Павлович Груць, прапорщик, служив в Афганістані та інших гарячих точках. Тому й виховання синів, старшого Віктора та молодшого Івана, відбувалося на батьковому прикладі. Обидва стали військовими.

Після навчання в школі Іван пішов служити в армію, по завершенню строкової служби залишився на контрактну, згодом, закінчивши школу прапорщиків, разом зі своїм братом Віктором служили в Уманській зенітно-ракетній бригаді. Після її розформування брати продовжили службу в м. Нікополь.

Вперше в зону АТО Іван потрапив ще в 2014 році. Перебував у районі Авдіївки, Опитного, Донецького аеропорту. Був поранений, лікувався. І ось та сама зона АТО, та сама Авдіївка і друге поранення…

Сьогодні Іван Груць і досі перебуває у важкому стані. Біля нього найрідніші люди – старший брат Віктор, який теж пройшов АТО, приїздять до Дніпра мама і батько, а вдома чекають дружина і діти. Давайте разом всією громадою допоможемо одужати нашому землякові.

Не будьмо байдужими, допоможімо нашим захисникам повернутися додому

ЮРІЙ МІХЄЄВ

Ті, хто чекає з війни своїх рідних чи близьких – уважно слідкують за всіма новинами із зони АТО. Тривожні повідомлення зі Світлодарсько-Дебальцівського плацдарму почали знову надходити з 9 травня, коли пізно ввечері після артобстрілу розпочався бій з використанням мінометів (82-мм і 120-мм) і навіть бронетехніки.

10 травня бій повторився, тільки до артилерії та мінометів додалась стрілецька зброя. А значить – ближній бій. 11 травня о 10.30, прикриваючи групу розмінування, отримав множинні мінно-вибухові осколкові поранення уманчанин Юрій Міхєєв.

Він – кадровий військовий, пройшовши свого часу Афганістан, отримав важку контузію і поранення, був комісований. Думав, що попрощався з армією назавжди. Та й заняття знайшов собі наймирніше – будував, робив ремонти, підіймав дітей, дочекався онуків.

Але в грудні 2016 року – не витримав і, уклавши в уманському військкоматі контракт, пішов на війну, не офіцером, а як солдат з великим життєвим і бойовим досвідом, розвідник. Він завжди застерігав і підтримував молодих, навчав берегти себе, ніколи не забувати про бронежилет і каску. Коли його накрило, він був у бронежилеті і кевларі…може, тому і лишився живим. Ледь живим… знову контузія, вибухом обпекло горло і легені, втратив зір і слух, множинні проникаючі поранення внутрішніх органів.

Багато годин чаклували над бійцем медики, після чисельних операцій став дихати сам. Почав потроху відновлюватися зір на одному оці, є надія, що відкриється і друге. Лікарі запевняють, що слух повернеться, а більше ніяких прогнозів – багато залежить від організму і від самого бійця – від його бажання і мотивації жити, від тих, хто його підтримує і допомагає.

Юрій бореться! Вже почав сам сідати в ліжку. У перший день літа зробив перший крок, щоправда, не сам – допомогла дружина Галина, яка стала зараз для нього і надією і опорою і тилом і фронтом, яка через день летить до Києва у шпиталь а потім додому – бо ж сільське господарство так просто не відпускає. Але він чекає – і вона повертається, тому що так треба.

Юрію треба жити, для неї, для дітей, онуків. Ми можемо йому допомогти. Просто зараз, Кожен з нас.