Страх і віра українського аспіранта

Вже потроху спливає ажіотаж на маленькі стартапи, підкорювання вершин маркетингу та нескінченного тревелінгу тих, кому до 30-ти. Дехто згадує, що не тільки про підкорення Говерли і Барселони мріялось у дитинстві: комусь палко хотілося змішувати реагенти, комусь – будувати літаки, комусь – писати книги, всім – різного, але все це об’єднувала одна ідея – змінити світ. В ідеалі – саме цим мають займатися юні науковці, у яких нібито ще є запал, сили, нерви, а головне – натхнення, щоб торувати шлях до вітчизняної науки, яка вже заросла бур’янами та тернями бюрократії…

Але на практиці картина трохи сумніша: тих, хто йде в науку займатись улюбленою справою (від літакобудування до кінокритики) – одиниці, а аспірантами зазвичай стають із двох причин – потрібна «корочка» модного нині PhD для вищої зарплатні чи престижу або ж хочеться відстрочити «доросле життя» ще на 3-4 роки.

А й справді, що та аспірантура! Сидиш і пишеш нікому не потрібний текст, який прочитають від сили три людини: ти (після відра валер’янки), твій науковий керівник (після двох відер валер’янки), а якщо пощастить на свідомого опонента, то і йому доведеться поламати психіку ідеалістичними ідеями, втиснутими в заскорузлі формулювання, об’єднані методологією ще совкового зразка.

Зазвичай уся ця «краса» пишеться за кілька місяців до захисту, а всі попередні роки аспірант уміло байдикує на виділені державою кошти, причому байдикує без користі для саморозвитку (адже на нормальне хобі цих грошей не вистачить).

«Усі біди від наших власних лінощів, а нам насправді ніхто нічого не винен»

Якщо запитати у такого горе-науковця, у чому його проблема, ми дізнаємося, що у нього немає мотивації (від держави). Що усі нормальні мовні курси занадто дорогі. Що його не забезпечили книжками і не дали доступу до платних зарубіжних сайтів-бібліотек (щоб ви не сумнівались, це теж мала надати держава). А він же хотів світ змінити або (щонайменше) державу чи хоча б свою галузь науки!

Чи дійсно світ такий несправедливий, що не дає наснаги та можливостей для розвитку молодому науковцю? На власному прикладі я переконуюсь у старій як світ правді: всі біди від наших власних лінощів, а нам насправді ніхто нічого не винен.

Перебуваючи майже два роки в аспірантурі, я зустрічала поодиноких суперменів, які дійсно горять ідеєю щось змінити і щось винайти, а найголовніше – вони для цього щось роблять: знаходять у Скайпі друзів з інших країн, які сканять їм необхідну літературу в бібліотеках Оксфорду, Кембриджу та Сорбони; за власний кошт їздять на міжнародні конференції, харчуючись зазвичай лише повітрям, сповненим геніальними ідеями. Може, у них не буде цілісного (готового) тексту дисертації через два роки занурення в науку, але буде 3-4 статті у серйозних зарубіжних виданнях та кількасот ідей того, як втілити свої мрії у життя.

Для того, аби стати таким суперменом у своїй галузі, варто зрозуміти важливу річ: стати крутим науковцем в межах своєї кафедри/університету/інституту – це не проблема: потрібно лишень хоч трохи логічно мислити і почитувати іншомовну літературу зі спеціальності (тут конкуренції не буде майже ніякої!), а хоч найменша активність вітатиметься як героїчний вчинок. Але цього замало! І це кожного ранку, заварюючи каву і сідаючи за комп’ютер для роботи, потрібно собі повторювати як мантру. Відсутність конкуренції розбещує! Особливо лінивих талановитих українських науковців, які могли б (без усякого сумніву) стати світилами науки.

Рівнятися необхідно на метрів у своїй галузі з огляду на всю світову наукову спільноту, як би пафосно це не звучало. А це означає: бути в курсі останніх досягнень зі своєї спеціальності і трохи ширше; щотижня проводити ревізію на наявність нових публікацій, статей, записів на форумах; вести листування із зарубіжними колегами; їздити виступати на конференції не лише для галочки (щоб опублікували), а щоб дійсно дізнатися про щось нове і поспілкуватися з однодумцями.

Можливо, дисертацію прочитає дуже обмежене коло осіб, але завдяки сучасним ресурсам, таким як Academia.edu та Google Scholar, ваші статті зможуть прочитати десятки, якщо не сотні людей, серед яких будуть ті, кому це дійсно цікаво, і хто шукає відповіді на ті ж самі запитання. Чим більше однодумців – тим більше шансів на якісні зміни.

«Бути молодим науковцем в Україні – це означає бути першовідкривачем: нових знань, нових форм, нових методів»

Звісно, ми не Ізраїль і не Естонія: просто за круту ідею і план її реалізації нам ніхто не дасть грант і не відведе за ручку у найближчу лабораторію з крутими приладами за десятки тисяч доларів. Але якщо вам в дитинстві подобався Індіана Джонс і його пригоди, то вам може сподобатись і у вітчизняній науці: тут також багато каньйонів-лакун у дослідженнях, які необхідно заповнити, адже є багато цінної інформації, дістати яку буде не менш складно, ніж вполювати скарби інків.

Тут завжди необхідно маневрувати на тонкій грані між популізмом та надмірним формалізмом, а внизу, з бур’янів і терня, завжди виглядатимуть змії нещадної бюрократії. Але це буде гарантовано весела пригода, досвід якої дасть такі навички у житті, яких не дасть жодна міжнародна корпорація. І це буде шлях, який відкриє обрії цікавого і незвіданого для інших.

Бути молодим науковцем в Україні – це означає бути першовідкривачем: нових знань, нових форм, нових методів, це означає бути суперменом на півставки і Індіаною Джонсом на цілих дві. Але воно того варте, бо саме це і є втілення наших дитячих мрій, бо науковець – це завжди дитина, якій все цікаво, і для якої увесь світ – це дикі прерії незвіданого. Бути молодим науковцем – це означає робити неможливе, вимагати неможливого і змінювати світ.