ГОЛОДОМОР НАРОДУ НЕ ЗАБУТИ

Голодомор – страшна сторінка нашої історії. Настільки страшна, що про неї часто не прийнято говорити. Це те, що хочеться забути. Але забувати про голодомор не можна! Ми пам’ятаємо! Ми схиляємо голови перед невинними жертвами страшного мору з голоду на нашій щедрій хлібодатній землі. Запалімо свічку скорботи і пам’яті!

Не лише у офіційно визначені дні національної жалоби слід берегти пам’ять про померлих від голоду. Бо як тільки забувається біда, вона приходить знову, часом з іншого, зовсім несподіваного боку. Складається враження, що тест на людяність сучасники не пройшли, на відміну від тих, хто пережив голодомор й зумів залишитися людиною та не втратити гідність та людську подобу. Не спекулюючи на чужому горі – залишаймося людьми!

Трагедія української нації – мільйони умисно зморених голодом українців, померлих родичів, понівеченого родоводу не має забуватися нами й запалена свіча пам’яті мусить передаватися подальшим поколінням. Не можна забувати життя, що обірвалися в ті часи муками голоду, щоб не стерлися з нашої пам’яті причини його створення, наслідки й організатори цих масових цинічних вбивств.

Геноцид українського народу 1932—1933 років забрав життя 300000 жителів Черкаської області, серед яких – наші родичі, сусіди, односельці. Найбільше постраждали Корсунь-Шевченківський, Лисянський та Тальнівський райони.

У наш час у містах та селах, в місцях масових поховань жертв голодомору встановлені пам’ятні знаки як свідчення незгасної скорботи нащадків. Нехай традиція «вогнику пам’яті» у вікні лишається гуртуючим українську націю, символом.